Повітря,

давно сюди не заходила. в мене +1 новий блог.
там классно. не буду робити піару тому сайту тут.
коротше, капєц.
в мене знову ця стадія починається, здається:
коли не вистачає уваги від чоловіків, такої,
аби було приємно цю увагу отримувати.
фу, фу, фу.
аби тільки не пішло далі.
коли ця стадія заходить далеко, хочеться
вішатися на шию кожному, хто хоч трохи уваги приділяє.

просто, якщо чесно, я не можу навіть уявити собі, як я з кимось іншим.
як хтось інший мене цілує, обіймає, пестить,
не можу уявити, як кохатимусь із кимсь, хто буде замість тебе,
хтось... навіть не знаю, це занадто широке та страшне поняття...
хтось...
адже я так звикла, звикла їздити до тебе звичним маршрутом,
повз магазинчика на кутку будинку,
йти по алеї з каштанами, потім - ліворуч, на повороті - запалюю.
а потім, потім як у тій пісні, "сьомий поверх, з ліфта праворуч...".
звикла до сімейства котячих, до твоєї кімнати, до твого запаху,
до мальборо на твоєму балконі, твоєї улюбленої музики,
до ранків разом з тобою, до твоїх поцілунків, до тебе всього...
до того, який ти, та яка я поряд з тобою...
звикла. ще багато до чого звикла.
і коли ти тікаєш, мені безмежно боляче.
я намагаюся стримуватися, але - не можу.
не можу, аби не написати тобі, аби не подзвонити.
я пишу тобі та стираю написане до відправки, я іноді набираю твій номер,
а потім скидаю виклик: я вже сьогодні телефонувала, не можна більше...
ніби в мене зсередини щось вирвали, якийсь важливий шматок мене.
нєхілий такий за розміром.
так паршиво тепер.
я не знаю, що зараз коїться та що буде далі.
прірва так близько, знову так близько, скоро впадемо.
і я не знаю, навіть, чи ти ще заглядаєш сюди, чи ні...
чи читатимеш і чи буде в тебе якась реакція на це...
в будь-якому разі, ти знаєш...
це так важко, знайти того, хто б піклувався про мене...
someone who cares...

снова одолевают какие-то странные мысли.
я разучилась писать стихи. вот просто разучилась.
я нахожусь в прострации, где-то в космосе.
меня не слышат, а кричать уже просто нету сил.
говорят, нету ключей.
да, я не нашла ключик.но.
если к дверям не подходят ключи, вышиби двери плечем (с)
не первый раз уже про эти двери-ключи слышу.
я ведь достойна большего, и правда. я ведь должна как-то крепиться.
когда мне дают пинок под зад, и орут на меня, мол, саша, еб твою мать,
что ты делаешь, почему ты позволяешь себе жить так,
вот я и раззуваю глаза. а когда никого нету рядом, чтобы дать пинок...
вообщем, нужен кто-то, кто бы давал пинки под зад,
пинал бы с бешеной силой, так, чтобы я не могла просто садиться
и плакать.
и вот, и правда, я убеждаюсь в том, что мужчины - бессовестные,
и все обещания - это дерьмо по большей части.
потому, пока сама все не сделаешь, ничего тебе не будет, детка.
мне до жути больно, ведь крылья тогда только расправила,
а их чирк и срезали.
неужели у меня было так много требований?
все, чего мне было нужно, это осознание, что есть кто-то, кому я нужна.
кто-то, кто ждет меня, моего звонка,
кто-то, кому я просто могла бы уткнуться носом в грудь и наслаждаться
родным запахом.
этим кем-то был ты.
был.
но сейчас ты так далеко.
протягиваю тебе руку, а достать не могу...

я не залізна.
тепер я перестала, остаточно перестала вірити
цим ідіотським обіцянкам.
все одно нічого не справджується: жодного піклування.
не знаю, яка саме крапля стане останньою,
але іноді це я відчуваю себе на місці чергової, рядової
"падругі", такої, як ще тисячі.
зазвичай я щоразу сильно засмучувалася, хотілося плакати
та втікти кудись...
вчора ж мене взяла злість.
іноді мені здається, що я вже давно б пішла, якби
було ким/чим себе відволікти.
одна я боюсь, не хочу, не звикла.
тому і не йду.
та ще щось тримає, десь у душі, якась ниточка.
але...
колись воно порветься.

скоро на навчання.вже не хочеться.
останнім часом зі мною шось дивне. і з моїм організмом.
і, от:

сегодня был достаточно странный день.
утром я сламала душ, причем нехило так. я случайно.
потом мне написал очень неожиданный человек.
вечером, перед выходом на улицу, я случайно перевернула
со стола банку с вареньем прямо в крысиную клетку.
вот это у неё было счастье.
потом мама не хотела пускать меня на улицу, боялась, что я
там сотворю еще что-то глупое и опасное.
потом, выходя из метро на льва толстого, я наткнулась
на strangen , который раздавал бумажки прохожим.
о, дима подрабатывает во время карантина, подумала я, 
взяла бумажку, и увидела, что на маленьком белом квадратике
был всего один вопрос: "а ты был когда-нибудь счастливым?".
до самого офиса я несла эту бумажку в руках и улыбалась.
а когда показала своим в офисе, они, наоборот, смутились.
"зачем вгонять людей таким посреди дня в депрессию?" - спросил
один насяника у другого.
и тут я подумала:
я улыбалась, им грустно.
значит, просто они не чувствовали себя никогда счастливыми?..

 мені хочеться вирвати той ненависний орган зі своїх грудей.
болить, він болить.
мені хочеться зникнути, провалитися під землю, аби ніхто
не чинив мені болю, і я не заважала нікому.
мені хочеться померти на деякий час. 
мені хочеться стати сильною.
мені хочеться припинити плакати.
мені хочеться щастя. 
такого, аби воно було на взаєм.

тільки що помітила на своїй руці достатньо великий синець
та раптом згадала той період мого життя...
це коли віршувалися рядки без зупину, коли 
сльози + посмішки та радість + біль.
коли весну ніби ввігнали мені у вени, ніби наркотики.....
солнце вгонит в жилы весну и лав ю и фак ю и просто ю и сперму...  (с) 
а ще згадалася купа пісень того часу. 
безмежна купа.
Белым цветом отцвели деревья,
Листья станут зелёными или ещё темнее
Будет радость, будет любовь и счастье,
Но, но всё не так, всё не так, всё не так (с) 
а, взагалі, чого це я. 
просто осінь, вона як завжди повертає у минуле та дістає
з моєї підсвідомості та пам"яті такі речі, які, часом, страшно,
соромно, смішно згадати, або
здавалося, ніколи б в житті краще подібного не згадувала...
Живут же люди, себе спокойно не дуя в ус
И станет горьким для нас созревший ягод вкус
Живи богато, да про меня не забывай
Я буду помнить, что и у нас был месяц май (с)
чомусь захотілося малювати. 
цікаво, чи це знову лишиться бажанням, і я дістану всі ті 
причандали - фарби, пензлі та папір - і через тиждень закину назад 
на полицю, чи все ж мене вистачить на щось більше?..
я сумую.
але сама не знаю, за ким, або за чим, і що саме мене душить зсередини...
це і справді осінь у всьому винна.
як завжди.

ужасно неприятной оказалась пускай не существенная в принципе, 
но всё же ложь.
и да, легко сказать "давай отращивай снова свои крылья":
а легко ли это сделать?..
меня гнёт пополам невозможность выговориться, избыток общения
в живую, тет-а-тет и по душам. 
только в сети, или смс, это ведь невыносимо совершенно...
так много хотелось бы сказать, спросить, рассказать...
да вот  только не уверена, что реакция будет адекватной, и что вообще
дослушают  меня до конца...
я слишком привыкла, слишком сильно будто пришилась, привязалась, 
так, что теперь трудно отпускать...
я ужасно запуталась, ужасно, что из этого правда, что - ложь, 
что в серьез, а что - дешевые понты, и вообще, запуталась, 
кто из всех этих людей вокруг говорит правду, а кто - врёт...
кто в адеквате, а кто - нет.
хочется зарыться, спрятаться на время в раковину, и не вылазить. 
но это самый глупый способ - бежать, потому я не буду этого делать.
и да, ведь странно, я думала, что люди меняются. 
я иногда боюсь ступить шаг, махнуть рукой, шевельнуться, сказать что-то, 
потому, что мне кажется, я сделаю нечто "не положеное" мне,
что-то, что будет "не так", "плохо", и окажусь виновата. 

надо заканчивать тут эту писанину, иначе сейчас всё-всё-всё напишу, 
что нужно, и что не нужно, 
это будет много и никому не нужно.
а еще я потихоньку понимаю смысл фразы о том, что 
женщинам обещают весь мир, а дарят шоколадку... 

 самый действенный способ попустить мужика, эдакого

 настрій - 5nizza, і хочеться багато писати.
хоча, певно, немає про що. 
так шкода, що осінь закінчується. 
якось занадто швидко, аж не встигаю озирнутися.
згадала про ті коменти вконтакті та зрозуміла, що, 
судячи з усього, мені на хеловін костюма не треба xD
там просто писали, що я схожа на відьму. 
ну ок. тоді беру мєтлу, і буду розганяти там всіх та давати тою
мітлою по головах всім, хто мене образить.
хоча, насправді, мені, як завжди, чимось близька роль відьми, 
мені хочеться літати темним небом над нічним Києвом,
над моторошними чорними напівголими лісами, над верхівками куполів, 
над лисими горами, голосно сміятися та приземлятися на дахи.
а шо, зручний транспортний засіб, всєгда гатов, і в пробки не потрапиш.
і ще так зручно вночі бац, відкрив вікно, сів на мєтлу, хоп, і полетв кудись гуляти собі.
а шо блін, це те, чого мені завжди хотілося - літати.
може хтось ще пам"ятає мою тему про янголів, там також пр це ж саме.
так, ладно, трохи пофантазувала і хватіт.



 

солодка осінь, солодкий мальчік, солодка я.
від мене навіть пахне якось солодко, я це відчуваю.
пари трохи пасую, купа справ з новою організацією, 
аби тільки всьо палучілось.
сьодні коньяк та суші, в суботу - хеловін, якого не можу дочекатися. 
просто необхідний якийсь стимул, мені треба чекати чогось, 
якоїсь події, без цього - скучьна.
план мінімум на завтра:
годину як точно, я так підозрюю, будити насяніка, поки прокинеться, 
шукати причандали на хеловін, собі та мальчіку,
потім, якщо добужуся насяніка, по справах, потім - якщо доїду - універ, 
потім ще коє-шо до хеловіна, і всьо чудєсна.
я люблю свого мальчіка.
люблю-люблю.
і нахуй ваші редбули - насправді, крила надає любов.

раньше, когда мальчик напивался, он чаще всего
был настроен как-то... агрессивно, что ли, по отношению ко мне.
грубил.
теперь - милый и чудесный, смешной бубочка)
а еще, кажется, я начала понимать, как это: любить до слёз.

осінь, осінь...
дощі, вітер, листя та маршрутки.
чомусь, навіть не зважаючи на те, що в мене всьо харашо,
всеодно, коли їду в маршрутках, хочеться слухати
сумну, давно улюблену музику, шось типу КИНО, чи Агата Кристи,
чи сумні пісні Люмена, та водити пальцем по склу,
наздоганяючи дощові краплі.
в середині розливається сум, така собі льогкая грусть,
але не зла, а добра.
спогади, ностальгія, щось таке, що колише душу.
щось з минулого, але, знову ж таки, приємне.
просто сумую не тому, що щось погано, а ніби тому, що
типу так і має бути.
осінь же.
ця осінь - на дивовижу приємна. не депресивна.
цим, певно, треба завдячити почуттям, які у мене в середині.
всі ці добрі смс-ки, слова, посмішки та поцілунки...
все це робить мою осінь теплою навіть у найхолоднішу погоду.
і ти не сумуй, мій любий мальчік. <3
аби ти тільки знав, як я раніше жила без цього. як було важко,
о, как ты жила без любви, без тепла, без любви без тепла...
как больно, если нет любви... (с)

вместо красно-желтых дней
начнется и кончится зима
(с)

прекрасный октябрь, такие листья.
а под его домом: каштаны-каштаны-каштаны.
вчера был такой сильный ветер, что почти сдувало с ног.
постоянно по дороге срываю себе листья/веточки с красивой позолотой.
не знаю, что буду с ними делать, но срываю.
хочется держать в руках кусочки осени.

в_т_ч.
давно себя так не чувствовала.
любите друг друга.

зі вчора на сьогодні - чудесна ніч.
сьогоді цілий день був теплим, домашнім та ожиновим,
валялась в ліжку, не виходила з дому, їла ожину.
музика, кіно та книжки.
збираю валізу до славутича.
<3 свого мальчіка.
я люблю тепло.
люблю осінь ще тоді, коли за вікном холодно-холодно
а я у ліжку під теплою ковдрою, із гарячим чаєм
та книгою.
не хочеться звідти показуватися.
хочу частіше прокидатися з ним поряд.
так ще тепліше та затишніше.
хочу новий фотосет.

теплые смс-ки, поиск новой музыки и переслушивание старой,
коты, фильмы, осень.
нахожу для себя всякие приятные мелочи, выделяю их из общего
и пытаюсь сохранить в памяти.
насыщаюсь нежностью,подзарядка.
можно жить дальше.

сиджу собі за комп"ютером, лажу в інеті.
вікно відкрите навстіж.
раптом чую: як загуркотить.
дощ.
...звонкай пєлєной наполніл нєба... (с)
шикарна погода: раптова буря, грози, які лякають,
блискавки, які відбиваються у вікні,
вітер, який нагинає дерева...
в мене вирубає електрику, а через це ж - і комп"ютер,
якраз у той момент, як тільки я нарешті налаштувала
себе на домашнє завдання та відкрила ворд.
значіт, нєсудьба, - думаю я.
але ж нє, завдання все ж зробила.
буря потроху вщухає.
завтра після пар треба тікати до квартири з теплими котами.