про копирайт и авторство этих стихов

я тут обнаружила, что стихи со скоростью света разлетелись в интернетах, и без автора.
потому отныне я ставлю копирайт. все стихи в этом жж - мои. © Aleksandra Gorchinska
если и буду публиковать вдруг чье-то, то обязательно с подписью .

***

искать тебя в гугле по десятому кругу,
когда знаешь, что вряд ли что-то уже найдешь.
находить вновь и вновь лишь твою подругу,
представлять, как поешь ты ей и что пьешь...

по прошествии дней поменяются лица,
с каждым днем все затертее станут образы и слова,
ослабеет лихо загнанная между ребер спица,
протрезвеет ум и проветрится голова.

вспоминать приходится механично.
как часть пазла из жизни, кусочек минувших дней.
ты - прострация и иллюзия. я - статична.
убегаю все дальше. быстрей, быстрей...

там, где раньше сверкали искры и жгли резину,
где до дыр истирались нервы и паруса,
то, за чем наблюдали прохожие, рот разинув,
превратилось в под ноль искошенные леса.

растворись, как сахар в моем стакане,
рассосись, как синяк на коленке от острых углов.
только, знаешь, странная штука - память,
возвращается, когда к этому ты
совсем
не готов.



© Aleksandra Gorchinska

право торкнутися

Коли трапляється лажа, люди найчастіше просять у Господа, аби той дав можливість почати все з чистого листа. Мовляв, Господи, будь ласка, тільки дозволь мені. Я зроблю все по-іншому, наново, перепишу сценарій. Цього разу я знаю, як правильно. Тільки дай другий шанс, Господи.
Тоді здається, що ти бачиш всі помилки, як на долоні. Знаєш, яким шляхом піти, аби не оступитися. Куди завернути, аби не втрапити у халепу.
Що ж на ділі? Коли Господь дає другий шанс, декорації навколо уже не ті. Та і ви - ти та він - теж уже не ті, що були раніше.
От він сидить навпроти. Такий знайомий і такий чужий. І ти все віддала би, щоби він знову глянув на тебе своїм вологим поглядом. Але не гляне, він - не гляне.
От він говорить щось до тебе, розкриваючи своє нутро. Але в тому нутрі немає місця для лірики і надій на майбутнє. Ось він рухає пальцями, здіймає руки, опускає очі. Після зустрічі подає тобі пальто. На прощання торкаєшся його плеча. Але в тих рухах більше немає вогню, немає запалу.
Спочатку тобі здається, ніби ситуацію ще можна врятувати. Прекрасний шанс почати все знову, коли він ладен пробачити тобі всі дурниці, прийняти всю твою дитячість, зрозуміти всі заскоки та спробувати спіймати твоїх демонів.
Проте, ти дивишся і бачиш: чогось бракує. Довіри? Чи зможе він довіритися тобі на повну, на всі сто відсотків, віддати ключі від серця в твої спраглі до його тіла руки та дозволити відімкнути його тоді, коли прийде час?
Ти думаєш, він прийшов раз, а значить, прийде ще раз, і ще, і ще. Ти думаєш, відтепер все буде інакше. Ти будуєш замки, сподіваючись, що ця ілюзорна спроба бути знову близькими один одному допоможе змінити майбутнє.Ти гадаєш, що за пару зустрічей він дозволить тобі знову обійняти його та відчути запах його тіла. Гадаєш, він одного разу скаже: "Приходь", і ти прийдеш. Кинеш усе, що робила в той момент, і прийдеш, розхитуючи простір, ламаючи час та здіймаючи куряву за собою. Ти гадаєш, він дає тобі шанс виправитися.
Насправді ж, ця боротьба виглядає зовсім інакше. Насправді тобі доведеться пройти довгий, марудний шлях, аби досягти омріяного. І то не факт. Тобі доведеться йти крізь терни, щосекунди доводячи йому, собі, світові: "Я інша. Я зможу. Я - виборю". Не задля того, аби він тебе полюбив - це взагалі величезна, неосяжна робота. Не задля того, аби дозволив торкнутися вуст і впасти від того намертво. Не задля того, аби схотів ще хоча би раз зізнатися тобі у коханні. А лише задля того, щоб він одного разу, минаючи всі твої старання та вилізання зі шкріри по-живому, дозволив тобі просто глянути на нього. Подовше затримати погляд. Аби дозволив торкнутися себе. О, це право - право короткого доторку - ти ладна виборювати все життя. Аби тільки він дозволив. Все інше - марення та мрії.

***

Де ті твої вітрила
Напнуті до небес?
Пам’ять свою закрила
Доки ти не воскрес.
Бачиш, он там жевріє
В небі рілля зірок,
Маєш якусь надію,
Вивчив якийсь урок.
Бачиш, отам здіймає
Вечір уверх вогні
Надвоє розриває
Ніч. Не тобі й мені.
Чуєш, як б’ється серце,
Хоч би уже й не так.
Навіть не знаю, де це
Ти заховав свій страх.
Бачиш, як тиха повінь
Враз підкотила в ніч.
Можеш почати знову
Тільки не на мені.
Тиша настільки ріже,
Рани, як свіжі, живі.
Страх підбіга на ніжках
Чує, як ти ревів.
Хоч би і так далеко,
Поряд на рівні снів.
Впевнена, буде легко
Потім. Лиш би зумів
Все пережити, й далі
Впевненим кроком йти.
Всі ті несправжні медалі
Ти, якщо можеш, прости.
Хоч би і так далеко,
З прірвою поміж нас,
Впевнена, буде легко.
Все залікує час.
Бачиш, у небі сяє,
Чуєш, гудять вітри.
Я звідти спостерігаю,
Не в змозі так підійти.
Відчуєш, як тьохкає в грудях,
Як тихо проб’є під ребро.
Це я. Я іще не забуду.
Як буде.
І як
Було.

© Aleksandra Gorchinska

архипелаг

по кругу. рассекая по бульварам
чужих столиц и мелких городов,
мы быстро разбиваемся на пары,
смакуем свежепойманный улов.

ты перейдешь дорогу за дорогой,
я пролечу от моря и до гор.
появится ли снова эта робость,
появится ли ласковый напор.

меняя под ногами эпизоды,
прокручивая прошлое, как фильм,
забудешь, из какой была породы,
не буду знать, кем ты теперь любим.

растрачивая попусту минуты,
одну всегда оставлю для тебя.
внутри - одна десятитысячная Будды
закоренилась, бросив якоря.

ты точка, от которой нет возврата,
ты линия, что пресекает всё.
ты - пустота на блюдце циферблата,
ты вычерпанный ложкой водоем.

привычки нет идти, уже была где,
желанья нет разбрасывать мосты.
когда-то на моем архипелаге
затонет остров, на котором выжил ты.

© Aleksandra Gorchinska

***

розкривається небо. звідти сходять каскадом удари й вогні.
і безглуздо питати, хто кого убиває, й по чиїй умирають вині.
світ такий. ти ніколи не знаєш, де саме зійдеш зі шляху,
але завжди є хтось, хто прискорить процес і смикне запобіжну чеку.

за чужі гріхи безневинний розплатиться. а за ним розплачешся ти.
хто смикнув за чеку, хто натиснув на кнопку, ніколи не зможе втекти.
той, хто думає, ніби є Богом, всього лиш нездІйснений мрець.
справа часу, влучності й техніки - те, що точно прискорить кінець.

© Aleksandra Gorchinska

ті, хто колись ходив поряд

ті, хто колись ходив поряд і говорив із нами,
ті, котрі мали тіло - м'яке і стигле, неначе фрукт,
хто стояли твердо в землі обома ногами,
та не випускали небо із ніжних і вправних рук.

ті, хто колись дивились у очі, немов крізь стіни,
котрі розуміли з півслова, читали наші думки,
хто виймали ножі одним рухом з твоєї спини,
і казали, що залишаться поряд на довгі роки...

де тепер ви граєтесь, що вам сниться,
і чому ви пішли у далеч, лишивши по собі лиш тінь?
і чи будете ви ще назад у життя проситись,
чи назавжди тепер таємниця
всі шляхи ваших снови_дінь?

© Aleksandra Gorchinska

бумеранг

все це так схоже на те, як кидаєш розгублений бумеранг:
тут не важливі твій вік, стать чи статус, посада чи, навіть, ранг,
тут не важливо, що мислиш насправді, заносячи руку в кидку,
просто кидаєш, і ним розрізаєш повітряну масу - легку і хитку.

далі, що більшим є коло того бумеранга навколо земної осі,
то більше всередині сили, і мужності, й впевненості у лиці.
з кожною спробою радіус збільшується, відлітаєш все далі увись.
але ж - бумеранг. все одно повернЕшся. хоч в попіл візьми розітрись.

з кожним кидком розсипається більше ілюзій й зникають страхи.
і щосекунди все менш пам"ятаються погляди, доторки й м"якість чужої руки.
і з кожним колом того бумеранга, що боляче вп"ється в чоло,
ти розумієш, як це насправді, й навіщо це з вами було.

тільки щобільші ті кола, щоглибші пірнання в повітря й частіші кидки,
то страшніше в стократ повертатися знов до чиєїсь міцної руки.
тільки щодалі летиш від земної орбіти, нарешті забувши, що там,
то потім гучніше й сильніше вдаряєшся в землю, неначе б"ють у тамтам.

хай лиш з наступної спроби розіпнеться небо і пустить туди, в висоту,
звідки немає шляхів повернутись назад, там, де схопиться все на льоту.
хай лиш з наступної спроби вже не доведеться вертатись і битись об скло.
тільки нехай не забудеться все те, що буде, й чого вже, на жаль, не було.

© Aleksandra Gorchinska

нет ничего

нет ничего, ни дрожи, ни темноты,
это совсем не трибьют. испытание - это ты.
все, что светило солнцем, свернулось в ночь.
кто и кому в истории этой смог бы помочь?
нет ничего, как и смысла смотреть на тебя еще.
нету возможности шеи касаться, рук оголенных, щек,
нету предела бездне, разверзшейся где-то в моем нутри.
в руки свои, как конструктор лего, меня собери.
нет ничего, инотонаций знакомых нету и прошлых слов,
это неправильный стих, и не пойманный мой улов.
это энергия, та, что идет в одну сторону и отбивает назад
то, как молчишь ты, твой влажный, игривый взгляд.
нет ничего из того, что когда-то было меж "ты" и "я".
в скольких еще проиграю сама я с собою боях?
точка кипения пройдена. вышвырнул все за дверь.
там же, за дверью, скелеты от прошлых твоих потерь.

© Aleksandra Gorchinska

танцуй на кухне под звуки кипящего чая,

танцуй на кухне под звуки кипящего чая,
раскрывай глубины своей и чужой души.
мы все делаем так, словно сами не замечая,
как друг другу стали предельно уже чужи.

как суметь говорить тогда, когда необходимо,
как скатить снежный шар, чтоб оттаивала душа?
очень жаль, что все это проходит мимо.
да и воздухом разным теперь дышать.

© Aleksandra Gorchinska